СОРО́МИТИСЯ (відчувати сором, незручність перед ким-небудь за когось, щось), СТИДИ́ТИСЯ, СТИДА́ТИСЯрозм., ЧЕРВОНІ́ТИ, СО́ВІСТИТИСЯрозм., СТРАМИ́ТИСЯрозм., СРАМИ́ТИСЯзаст., УСТИДА́ТИСЯ[ВСТИДА́ТИСЯ]розм., ВАРУВА́ТИСЯрозм., ГАНЬБИ́ТИСЯдіал. - Док.: засоро́митися, посоро́митися, постиди́тися, постида́тися, поганьби́тися. [Оленка:] Я ж тебе люблю, несамовито люблю, люблю й не соромлюсь говорити перед людьми (І. Нечуй-Левицький); Вона ніби не слухає, соромиться, відвертається; він хапає її за руку (Н. Кобринська); Твоїм буть братом не стиджуся (І. Котляревський); - А може, пішов би з нею?Щось пошептав би коло вуха.. - Роман знову червоніє, а Юрко з перебільшеною жалістю зітхає (М. Стельмах); Навіть не впійманий [у садку], ..я совістився глянути бабі Держикраїсі в очі (П. Загребельний); - Страмилися б видурювати в хлопця останнє, що є! (О. Гончар); - Я невстидаюсь сліз, пролитих стиха За молодих надій (Уляна Кравченко); Бачу, хоче щось оповістити і варується (Марко Вовчок). - Пор. збенте́житися, розгуби́тися.