СО́РОМ (почуття сильного збентеження, зніяковіння через свою поведінку, вчинки і т. ін.), СТИД, СОРОМО́ТАрозм., СТРАМ розм., СТРАМО́ТАпідсил. розм., СТРАМО́ВИЩЕпідсил. розм., СТРАМО́ВИСЬКОпідсил. розм., СРАМзаст., СРАМОТА́заст., УСТИ́Д[ВСТИ́Д]діал., ПУБЛІКАдіал., ОСОРО́МАрідше.Від сорому у неї й вуха почервоніли - не тільки щоки (Панас Мирний); Колєжанку застала за миттям барабуль.. і сільська дячиха застидалась. Витирала руки об запаску і, вся почервонівши від стиду, просила гостю до хати (Г. Хоткевич); Кужелина не прядена, ти робото моя, Як я тебе не випряду, соромото моя (коломийка); - Бач, які Адами та Єви, - кидає невдоволено Вовкодав. - В місті такого страмовиська собі не дозволили б, а тут кого їм соромитись? Людей нема (О. Гончар); Жінка до мене: "Ти сякий, ти такий, ..ти лайдаку, ти пияку", ну - паплюжить. Публіка на все село (Лесь Мартович); Шкода за минулим, річ відома, Та й теперішнє колись мине... Але хай поб’є тих осорома, Хто весну зимою проклене! (М. Рильський). - Пор. 1. збенте́ження.