КРАСА́ (сукупність явищ, які милують зір, слух; все прекрасне, гарне), КРАСОТА́, ПОЕ́ЗІЯрозм., ЛІПОТА́розм., ВРО́ДА[УРО́ДАрідше]розм.- Яка тут краса, яка пишнота на левадах! - промовив я до Свікліцького (І. Нечуй-Левицький); Мамо природо! Ти велична, ти безмежна в своїй красоті (Г. Хоткевич); Людина не живе без поезії, особливо без поезії праці, якій присвячує все своє життя (з журналу); З’явились у місті славні ліпотою церкви та собори. Довго мурувались вони, але - навічно (П. Дорошко); Сонце сходить. Тишина. Повна вроди, Йде весна (М. Терещенко).

КРАСА́ (сукупність зовнішніх рис, фізичних якостей людини, які справляють приємне враження), КРАСОТА́, ВРО́ДА[УРО́ДАрідше], ВРОДЛИ́ВІСТЬ[УРОДЛИ́ВІСТЬрідше], ХОРО́СТВОдіал. (про вроджені зовнішні риси, вигляд людини). - Занапастила мене мати, Зов’яне марне у палатах Краса і молодість моя (Т. Шевченко); Молода княгиня усіх засліпила своєю красотою (О. Стороженко); Покинула мене мати Без грошей, без роду; Дала тільки карі очі, Хорошую вроду (Я. Щоголів); Ці два запорозькі ватажки мали кожен окрему вроду і вдачу (І. Кащенко); Євген Вікторович викохав свій смак до жінок, вередував ними й паспорти вродливості читав з одного погляду (І. Ле); Ой, мати моя, що ти гадала, Що мені світ зав’язала?Ци на хороство, ци на багатство, Ци на хорошу вроду? (П. Чубинський).