ОБРАЖА́ТИСЯ (відчути образу, мати до когось почуття гіркоти, досади, викликані його словами, поведінкою), ВРАЖА́ТИСЯ[УРАЖА́ТИСЯ], ОБИЖА́ТИСЯрозм.,ЗОБИДЖА́ТИСЯ[ЗОБИЖА́ТИСЯ]розм.,КРИ́ВДИТИСЯрозм.,ДУ́ТИСЯна кого, що, розм.,КРИВДУВА́ТИСЯрідше, ОБРА́ЖУВАТИСЯрідше. - Док.: обра́зитися, вра́зитися[ура́зитися], оби́дитися, зоби́дитися, покри́вдитисярідше.- Ну, я бачу, що з тобою не можна серйозно говорити, - образилась Майя, - ти зі мною просто не рахуєшся (М. Хвильовий); [Хуса:] Я сам казав: навіщо се?Та мати вражається, коли в її клейноди невісточка кохана не вбереться (Леся Українка); [Риндя:] ..Ой і зобидили ж вас, Антоне Тимофійовичу. [Кряж:].. Нічого, Мефодію, ми не зобиджаємось... Ще й наша гречка зацвіте... (М. Зарудний); - Славно живеш з нею? - добріє обличчя Плачинди. - Та не зобижаюсь (М. Стельмах); Петрова, здивована, погляділа на його, не знаючи, чи кривдитися з його слів, чи сміятися з їх (А. Кримський); Вона чогось почала на мене дутися (М. Руденко); Комендант обняв панотця поза шию і кривдувався: - Видиш, Ясю, як нас наші ґаздині малюють? (Марко Черемшина); Дід говорив се так добродушно, що Іванові якось ані на думку не прийшло ображуватися (І. Франко).