НАКО́ЇТИчого, у питальних зворотах - що (зробити, заподіяти що-небудь погане, варте осуду),СКО́ЇТИ, НАРОБИ́ТИ, УЧИНИ́ТИ[ВЧИНИ́ТИ]що, УКО́ЇТИ[ВКО́ЇТИ]розм., НАТВОРИ́ТИрозм., НАБРО́ЇТИрозм., НАКОЛОБРО́ДИТИчого і без додатка, розм.,ПОРОБИ́ТИщо, розм., НАПРОКУ́ДИТИзаст., НАЧИНИ́ТИзаст., ПОЧИНИ́ТИщо, заст.; ВІДЗНА́ЧИТИСЯу чому, чим, ірон.,НАЧУДИ́ТИбез додатка, розм. (зробити що-небудь таке, що викликає осуд, здивування). - Недок.: ко́їти, ско́ювати, чини́ти, учиня́ти[вчиня́ти], твори́тищовідзнача́тися. Хвора, розуміючи, що накоїла чогось страшного, вже рвонулась до дверей (О. Ільченко); - Ой, що ж я, проклята, наробила, - я ж тебе, Зінечку, струїла!.. (Б. Грінченко); [Сестра Серахвима:] А, одступаєшся? Ховаєшся!.. Кажи, що учинила... (Панас Мирний); - Не малий уже, в школу ходиш, а отаке чиниш (А. Головко); Добра Таки чимало натворили, Чимало люду оголили Оці сатрапи-ундіра [унтери] (Т. Шевченко); [Річард:] Сам не відає, що творить (Леся Українка); У два тижні такого наброїв [Хапко], набрехав, наремствував, налихословив, нашкодив, що доброму чоловіку на цілий би довгий вік удостачу (Марко Вовчок); - Ну-с, ти, - починав пристав розпікати злочинця. - Попався вже... Наколобродив... червоній тепер (О. Гончар); Плаче [панночка] та на свою долюнарікає: - Що се я поробила! Що се я починила (Марко Вовчок); Котрий школяр щось там напрокудить у класі, то вчитель каже йому взяти обома руками книжку, держати її над головою і так стояти який час перед всім класом (Олена Пчілка); - Чого ж мовчиш? Чим ще відзначився? - наполягав лисий, осадистий.. - Розкажи, як черговому по території носа розквасив! (О. Гончар); - Наполохав... наполохав! - передражнив його Степан. - А от ти начудив - то правда (С. Скляренко). - Пор. 1. ді́яти, устругну́ти.

НАКО́ЇТИчого, у питальних зворотах - що (зробити, заподіяти що-небудь погане, варте осуду),СКО́ЇТИ, НАРОБИ́ТИ, УЧИНИ́ТИ[ВЧИНИ́ТИ]що, УКО́ЇТИ[ВКО́ЇТИ]розм., НАТВОРИ́ТИрозм., НАБРО́ЇТИрозм., НАКОЛОБРО́ДИТИчого і без додатка, розм.,ПОРОБИ́ТИщо, розм., НАПРОКУ́ДИТИзаст., НАЧИНИ́ТИзаст., ПОЧИНИ́ТИщо, заст.; ВІДЗНА́ЧИТИСЯу чому, чим, ірон.,НАЧУДИ́ТИбез додатка, розм. (зробити що-небудь таке, що викликає осуд, здивування). - Недок.: ко́їти, ско́ювати, чини́ти, учиня́ти[вчиня́ти], твори́тищовідзнача́тися. Хвора, розуміючи, що накоїла чогось страшного, вже рвонулась до дверей (О. Ільченко); - Ой, що ж я, проклята, наробила, - я ж тебе, Зінечку, струїла!.. (Б. Грінченко); [Сестра Серахвима:] А, одступаєшся? Ховаєшся!.. Кажи, що учинила... (Панас Мирний); - Не малий уже, в школу ходиш, а отаке чиниш (А. Головко); Добра Таки чимало натворили, Чимало люду оголили Оці сатрапи-ундіра [унтери] (Т. Шевченко); [Річард:] Сам не відає, що творить (Леся Українка); У два тижні такого наброїв [Хапко], набрехав, наремствував, налихословив, нашкодив, що доброму чоловіку на цілий би довгий вік удостачу (Марко Вовчок); - Ну-с, ти, - починав пристав розпікати злочинця. - Попався вже... Наколобродив... червоній тепер (О. Гончар); Плаче [панночка] та на свою долюнарікає: - Що се я поробила! Що се я починила (Марко Вовчок); Котрий школяр щось там напрокудить у класі, то вчитель каже йому взяти обома руками книжку, держати її над головою і так стояти який час перед всім класом (Олена Пчілка); - Чого ж мовчиш? Чим ще відзначився? - наполягав лисий, осадистий.. - Розкажи, як черговому по території носа розквасив! (О. Гончар); - Наполохав... наполохав! - передражнив його Степан. - А от ти начудив - то правда (С. Скляренко). - Пор. 1. ді́яти, устругну́ти.