ГОЛОСИ́ТИнад ким-чим, по кому-чому і без додатка (голосно плакати на похороні, весіллі тощо), ЗАВО́ДИТИза ким-чим,ТУЖИ́ТИза ким-чим, рідше по кому-чому, ПОБИВА́ТИСЯнад ким-чим;ПРИМОВЛЯ́ТИдо кого,ПРИКА́ЗУВАТИдо кого,ПРИЧИТА́ТИнад ким, розм., ПРИЧИ́ТУВАТИнад ким, розм. (над небіжчиком - плачучи, примовляти); УБИВА́ТИСЯ (надто тяжко). - На кого ж ти нас покинула? - голосила Марина над помершою [померлою] матір’ю (Панас Мирний); Невелика була вартість срібних та мідяних прикрас.., але тепер мусив Мстислав добути і їх, щоби оплатити плачок-жалібниць, що мали заводити на похороні (Юліан Опільський); Гірко побивалась над тілом чоловіка нещасна дружина (І. Цюпа); Вона тужила й голосила голосно, як тужать по мертвому (І. Нечуй-Левицький); Все їх гукала, все до їх примовляла: "Тату мій, тату! Нащо ви мене покинули?" (Марко Вовчок); Христя теж не стримала сліз. Але не приказувала, як мати, - тільки глибоко відхлипувала та судорожно здригалась, тамуючи в собі тяжкий біль (А. Іщук); Тужила би, тужила [Маруся], русою косою шию овиваючи, і причитувала би над кимось помершим [померлим] (Г. Хоткевич). - Пор. 1. пла́кати.

СУМУВА́ТИ (пройматися почуттям суму, журби), ЖУРИ́ТИСЯ, ПЕЧА́ЛИТИСЯ, СМУТИ́ТИСЯ, ТУЖИ́ТИпідсил.,ПОБИВА́ТИСЯпідсил.,ВБИВА́ТИСЯ[УБИВА́ТИСЯ]підсил.,СМУТКУВА́ТИрозм.,КРУШИ́ТИСЯзаст., фольк.,БАНУВА́ТИдіал.,ПЕЧА́ЛУВАТИдіал.,ПЕЧА́ЛУВАТИСЯдіал.;НУДЬГУВА́ТИ, СКУЧА́ТИ (за ким-чим, без кого-чого і без додатка - сумувати без когось, чогось). - Не сумуй. Чи що тебе мучить? Скажи відверто: що тобі в нас не так? (О. Гончар); Христя сумувала, журилася, а часом сама гірко плакала (Панас Мирний); Печалиться й печалиться чогось дівчина. Уже б і заміж пора йти, але не виходить, хоч і траплялися добрі люди (М. Стельмах); Це була їхня [старих] звичка: коли одне смутилося, друге обов’язково мусило розважати (Ю. Яновський); Чом тобі хоч вітер не розкаже, Як тужу я й плачу? (А. Кримський); - Ти вже й так змарніла на виду: усе журишся, все смуткуєш та плачеш (І. Нечуй-Левицький); Мами прядуть кужіль та й співають свої дівоцькі співанки, але так сумно, якби банували за молодим віком (В. Стефаник); - Що ж ти, Василино, не нудьгуєш за своєю Комарівкою? - спитав ласкаво панич (І. Нечуй-Левицький). - Пор. засмути́тися, 1. нудьгува́ти.

УБИ́ТИСЯ[ВБИ́ТИСЯ] (упавши, вдарившись об щось, умерти; позбавити себе життя якимсь чином), РОЗБИ́ТИСЯ, ПРИБИ́ТИСЯрозм., ЗАБИ́ТИСЯрозм. - Недок.: убива́тися[вбива́тися], розбива́тися. Поліз у погріб я дулівки ще вточити... Що ж, пане-брате! Біс мене якпхнув. - Я й покотивсь... Ще як не вбивсь - не знаю (Л. Глібов); [Анна:] Вбиваються і лицарі, і коні, на гору добуваючись (Леся Українка); Хлопець залишився круглим сиротою, бо батько ще раніше розбився, упавши п’яний з мосту (І. Сенченко); Так забажається іноді вмерти, було. Нарошне босий по снігу бігаєш. Або, як літом, злізеш на лісу та плиг звідтіля, щоб прибитися (А. Тесленко); Бачу двері збитії виносять з шинку... "Що то таке?" - питаю людей. - Шинкар з жінкою забився! (Марко Вовчок).

ГОЛОСИ́ТИнад ким-чим, по кому-чому і без додатка (голосно плакати на похороні, весіллі тощо), ЗАВО́ДИТИза ким-чим,ТУЖИ́ТИза ким-чим, рідше по кому-чому, ПОБИВА́ТИСЯнад ким-чим;ПРИМОВЛЯ́ТИдо кого,ПРИКА́ЗУВАТИдо кого,ПРИЧИТА́ТИнад ким, розм., ПРИЧИ́ТУВАТИнад ким, розм. (над небіжчиком - плачучи, примовляти); УБИВА́ТИСЯ (надто тяжко). - На кого ж ти нас покинула? - голосила Марина над помершою [померлою] матір’ю (Панас Мирний); Невелика була вартість срібних та мідяних прикрас.., але тепер мусив Мстислав добути і їх, щоби оплатити плачок-жалібниць, що мали заводити на похороні (Юліан Опільський); Гірко побивалась над тілом чоловіка нещасна дружина (І. Цюпа); Вона тужила й голосила голосно, як тужать по мертвому (І. Нечуй-Левицький); Все їх гукала, все до їх примовляла: "Тату мій, тату! Нащо ви мене покинули?" (Марко Вовчок); Христя теж не стримала сліз. Але не приказувала, як мати, - тільки глибоко відхлипувала та судорожно здригалась, тамуючи в собі тяжкий біль (А. Іщук); Тужила би, тужила [Маруся], русою косою шию овиваючи, і причитувала би над кимось помершим [померлим] (Г. Хоткевич). - Пор. 1. пла́кати.

СУМУВА́ТИ (пройматися почуттям суму, журби), ЖУРИ́ТИСЯ, ПЕЧА́ЛИТИСЯ, СМУТИ́ТИСЯ, ТУЖИ́ТИпідсил.,ПОБИВА́ТИСЯпідсил.,ВБИВА́ТИСЯ[УБИВА́ТИСЯ]підсил.,СМУТКУВА́ТИрозм.,КРУШИ́ТИСЯзаст., фольк.,БАНУВА́ТИдіал.,ПЕЧА́ЛУВАТИдіал.,ПЕЧА́ЛУВАТИСЯдіал.;НУДЬГУВА́ТИ, СКУЧА́ТИ (за ким-чим, без кого-чого і без додатка - сумувати без когось, чогось). - Не сумуй. Чи що тебе мучить? Скажи відверто: що тобі в нас не так? (О. Гончар); Христя сумувала, журилася, а часом сама гірко плакала (Панас Мирний); Печалиться й печалиться чогось дівчина. Уже б і заміж пора йти, але не виходить, хоч і траплялися добрі люди (М. Стельмах); Це була їхня [старих] звичка: коли одне смутилося, друге обов’язково мусило розважати (Ю. Яновський); Чом тобі хоч вітер не розкаже, Як тужу я й плачу? (А. Кримський); - Ти вже й так змарніла на виду: усе журишся, все смуткуєш та плачеш (І. Нечуй-Левицький); Мами прядуть кужіль та й співають свої дівоцькі співанки, але так сумно, якби банували за молодим віком (В. Стефаник); - Що ж ти, Василино, не нудьгуєш за своєю Комарівкою? - спитав ласкаво панич (І. Нечуй-Левицький). - Пор. засмути́тися, 1. нудьгува́ти.

УБИ́ТИСЯ[ВБИ́ТИСЯ] (упавши, вдарившись об щось, умерти; позбавити себе життя якимсь чином), РОЗБИ́ТИСЯ, ПРИБИ́ТИСЯрозм., ЗАБИ́ТИСЯрозм. - Недок.: убива́тися[вбива́тися], розбива́тися. Поліз у погріб я дулівки ще вточити... Що ж, пане-брате! Біс мене якпхнув. - Я й покотивсь... Ще як не вбивсь - не знаю (Л. Глібов); [Анна:] Вбиваються і лицарі, і коні, на гору добуваючись (Леся Українка); Хлопець залишився круглим сиротою, бо батько ще раніше розбився, упавши п’яний з мосту (І. Сенченко); Так забажається іноді вмерти, було. Нарошне босий по снігу бігаєш. Або, як літом, злізеш на лісу та плиг звідтіля, щоб прибитися (А. Тесленко); Бачу двері збитії виносять з шинку... "Що то таке?" - питаю людей. - Шинкар з жінкою забився! (Марко Вовчок).