БЕЛЬКОТА́ТИ[БЕЛЬКОТІ́ТИ] (нерозбірливо, безладно, плутано говорити), ЖЕБОНІ́ТИрозм., ЛЕБЕДІ́ТИдіал.; ЛЕПЕТА́ТИ (звичайно про дітей); ЛОПОТА́ТИ[ЛОПОТІ́ТИ]розм. (говорити неясно й поспішно); ВАРНЯ́КАТИвульг., ВЕРЗЯ́КАТИвульг. (звичайно про п’яних). Перехиливши з покорою набік голову та витріщивши на Замфіра перелякані благаючі очі, він невиразно белькотав: - То не я... Я нічого не винен... (М. Коцюбинський); - Амітафу! Амітафу! - жебоніла беззубим ротом старенька, а сама не зводила добрих, жалісливих очей з внучки (Ю. Збанацький); - Не плачте, мамочко! Не плачте! - лепетала вона своїм нетвердим язичком (Панас Мирний); - І Сина, і Святого Духа... - Текля лопотіла, вклонялася, присідала, підіймаючи ікону над головою (Ю. Смолич); Здивовані прохожі зупиняються і довго дивляться мені вслід. Вони й справді, мабуть, мають мене за божевільного. Йде вулицею якась потороча, розмахує кулаками і щось варнякає (П. Колесник); Пізно вночі притягсь він додому і п’яно реготався та верзякав (П. Тичина). - Пор. бурмота́ти, 1. говори́ти, 2. говори́ти.

ПРОСИ́ТИщо, чого, про що, з інфін., із спол. щоб, заст. о[об] чім, діал. о що (звертатися з проханням до когось; спонукати кого-небудь щось зробити), ПРОХА́ТИ, ПРОСИ́ТИСЯз інфін. і без додатка, ВИПРО́ХУВАТИщо, ПЕРЕПРО́ШУВАТИпро (за) що, розм., ШАПКУВА́ТИпро (за) що, розм., УЗИВА́ТИ[ВЗИВА́ТИ]із спол. щоб, заст., КЛА́НДАТИіз спол. щ о б, діал.; ЖАДА́ТИчого, ДОМАГА́ТИСЯчого (настирливо, рішуче); КАНЮ́ЧИТИрозм., СКИ́ГЛИТИрозм., ЦИГА́НИТИрозм., ЛЕБЕДІ́ТИдіал. (також без додатка - настирливо або жалібно); КЛОПОТА́ТИ, КЛОПОТА́ТИСЯ (про (за) кого, перед ким - своїм проханням сприяти комусь у чому-небудь). - Док.: попроси́ти, попроха́ти, попроси́тися, ви́прохати, перепроси́ти, перепроха́ти, узва́ти, зажада́ти, поклопота́ти, поклопота́тися. Якось я об’ївся нестиглими борівками. Упав, корчить мене, різь у шлунку, прошу в Бога смерті (Р. Андріяшик); Несподівано маю нагальну потребу доступитися до якогось київського банку за кредитом і хочу Вас прохати допомогти в цій справі (В. Самійленко); - Перед ким би я стала кланятися і проситися? (С. Журахович); - Мені вже обридло правити з тебе та випрохувати свої кревні гроші, немов ті бублики під монастирем... (Л. Яновська); Антоніна Дзвонковська, в сім’ї якої панував культ батька-героя, повинна була поступитися своєю гордістю - просити вельможних, ще й перепрошувати (П. Колесник); Почав уже сам батько шапкувать перед паном за жалування мені (А. Тесленко); Кілька разів взивала мене Озаркевичева, щоб прислати вірші до якоїсь часописі жіночої (Уляна Кравченко); [Шевчик:] Наймуть мене до себе. [Лейба:] От ти й знай. Колись кландав, щоб найнявся, так не схотів, а тепер сам набиваєшся (В. Мисик); Олекса, той бідний сирота, скільки добра висвідчив йому, не жадаючи за се нічого (С. Ковалів); В їдальні якась незнайома жінка .. з криком і плачем домагалася, щоб її допустили до отця каноніка (Ірина Вільде); Папертю швендяють старці, канючать копієчку Христа ради (А. Хорунжий); Санько сидів на лаві й скиглив: - Ну, мамо, ну дайте чого добренького попоїсти! (Б. Грінченко); [Воєвода:] Ну що ж, нехай увійде. Послухаєм, як він [купець] почне циганить Та викупу нам всім пропонувать (І. Кочерга); - Давай хліба, давай, змилуйся надо мною! - лебедів плачливим голосом Бовдур (І. Франко); Долгов недурно казав, що за поета клопочуться в Петербурзі високопоставлені особи (З. Тулуб). - Пор. блага́ти.

СПІВА́ТИ (виконувати голосом пісню, якийсь музичний твір); ВИСПІ́ВУВАТИ, РОЗСПІ́ВУВАТИрозм. (співати старанно, довго, натхненно); ПРИСПІ́ВУВАТИ, ВИВО́ДИТИ (перев. протяжно); КУРГИ́КАТИ, КУРНИ́КАТИ (тихо, невиразно); ЗАЛИВА́ТИСЯ (дзвінко, переливчасто); ГОРЛА́НИТИрозм., ГОРЛА́ТИрозм., ГАРЛИКА́ТИдіал. (голосно й не зовсім уміло); ЛЕБЕДІ́ТИдіал. (звичайно жалібні мелодії). Отам на вулиці під тином Ще молодий кобзар стояв І про невольника співав (Т. Шевченко); Молодь ще довго виспівувала під вербами (Леся Українка); Пісеньку-колисаночку їм співала-лебеділа (А. Крушельницький). - Пор. 1. наспі́вувати.