ДИМИ́ТИ[ДИМІ́ТИ] (виділяти, випускати дим), ДИМИ́ТИСЯ[ДИМІ́ТИСЯ], КУРІ́ТИ[КУРИ́ТИ], КУРІ́ТИСЯ[КУРИ́ТИСЯ], ЧАДИ́ТИ[ЧАДІ́ТИ], ДИМУВА́ТИрозм.,КАДИ́ТИрозм.;КОПТІ́ТИ (густо, з кіпоттю). На обрії димить пароплав (О. Донченко); Вогнище перетліло і вкрилося попелом, але ще диміло (Григорій Тютюнник); Вона вдивлялася в нафтівку, що вже ось-ось догоряла і не світила, а димилася і наповнювала всю хатину чадом (І. Франко); - Чи за тобою, сину, сто вовків гналось, чи щось димілось під ногами? - занепокоєно стрічає мене, захеканого, на порозі мати (М. Стельмах); На місці застави курів лиш попіл та стриміли чорні комини печей (Я. Стецюк); Вкине [Чіпка] у піч гнилої соломи, тліє вона там собі та курить (Панас Мирний); Підняв [вихователь] недопалок. Він ще курівся (Ю. Збанацький); Де не горить, там не куриться (прислів’я); Праворуч чаділи димом широкі труби і крізь дим проривалися язики полум’я (А. Хижняк); Не відчували [сталевари] опіків на руках, не помічали, як на них починає димувати одяг (П. Загребельний); Кадить світло, скло заяложене, зверху надбите (А. Тесленко); Ще довго коптіла гасова лампа, поки Макар скінчив свій конспект (С. Добровольський).

I. ПАРУВА́ТИ (виділяти пару, тепло, вологу внаслідок температурних змін), КУРИ́ТИСЯ[КУРІ́ТИСЯ], КУРІ́ТИ, ДИМИ́ТИСЯ[ДИМІ́ТИСЯ], ДИМИ́ТИ[ДИМІ́ТИ]. Вигріті сонцем поля, скільки зглянеш, буйно парують, теплою земною силою струменять у небо (О. Гончар); Сходило сонце, курилася вогка і тепла земля (Я. Баш); Легеньким відпаром курілося озерце (М. Стельмах); Висохла, спрагла земля ще куріла від сонячної спеки (В. Собко); Димилась ріка. Водяна пара сивими клубками піднімалась угору (В. Гжицький); Дерева димілися ранішнім паром (М. Стельмах); Він зігрівся, димив парою, неначе комин, вуси й брови стали в нього молочні (М. Коцюбинський); Дніпро димів, як пожарище (Я. Баш).

ДИМИ́ТИ[ДИМІ́ТИ] (виділяти, випускати дим), ДИМИ́ТИСЯ[ДИМІ́ТИСЯ], КУРІ́ТИ[КУРИ́ТИ], КУРІ́ТИСЯ[КУРИ́ТИСЯ], ЧАДИ́ТИ[ЧАДІ́ТИ], ДИМУВА́ТИрозм.,КАДИ́ТИрозм.;КОПТІ́ТИ (густо, з кіпоттю). На обрії димить пароплав (О. Донченко); Вогнище перетліло і вкрилося попелом, але ще диміло (Григорій Тютюнник); Вона вдивлялася в нафтівку, що вже ось-ось догоряла і не світила, а димилася і наповнювала всю хатину чадом (І. Франко); - Чи за тобою, сину, сто вовків гналось, чи щось димілось під ногами? - занепокоєно стрічає мене, захеканого, на порозі мати (М. Стельмах); На місці застави курів лиш попіл та стриміли чорні комини печей (Я. Стецюк); Вкине [Чіпка] у піч гнилої соломи, тліє вона там собі та курить (Панас Мирний); Підняв [вихователь] недопалок. Він ще курівся (Ю. Збанацький); Де не горить, там не куриться (прислів’я); Праворуч чаділи димом широкі труби і крізь дим проривалися язики полум’я (А. Хижняк); Не відчували [сталевари] опіків на руках, не помічали, як на них починає димувати одяг (П. Загребельний); Кадить світло, скло заяложене, зверху надбите (А. Тесленко); Ще довго коптіла гасова лампа, поки Макар скінчив свій конспект (С. Добровольський).

I. ПАРУВА́ТИ (виділяти пару, тепло, вологу внаслідок температурних змін), КУРИ́ТИСЯ[КУРІ́ТИСЯ], КУРІ́ТИ, ДИМИ́ТИСЯ[ДИМІ́ТИСЯ], ДИМИ́ТИ[ДИМІ́ТИ]. Вигріті сонцем поля, скільки зглянеш, буйно парують, теплою земною силою струменять у небо (О. Гончар); Сходило сонце, курилася вогка і тепла земля (Я. Баш); Легеньким відпаром курілося озерце (М. Стельмах); Висохла, спрагла земля ще куріла від сонячної спеки (В. Собко); Димилась ріка. Водяна пара сивими клубками піднімалась угору (В. Гжицький); Дерева димілися ранішнім паром (М. Стельмах); Він зігрівся, димив парою, неначе комин, вуси й брови стали в нього молочні (М. Коцюбинський); Дніпро димів, як пожарище (Я. Баш).