ДОВІРЯ́ТИкому (ставитися до когось із довір’ям), ДОВІРЯ́ТИСЯ, ВІ́РИТИ, ЙНЯ́ТИ ВІ́РУ[ВІ́РИ], ПОКЛАДА́ТИСЯна кого, ЗВІРЯ́ТИСЯна кого, НАДІ́ЯТИСЯна кого; ВВІРЯ́ТИ[УВІРЯ́ТИ]кому, на кого, ВВІРЯ́ТИСЯ[УВІРЯ́ТИСЯ], СПУСКА́ТИСЯна кого, розм. (віддавати себе на чиюсь волю). - Док.: дові́ритися, пойня́ти [пойми́ти заст.] ві́ру [ві́ри], покла́стися, положи́тисярідшезві́ритися, понаді́ятися, вві́рити[уві́рити], вві́ритися[уві́ритися], спусти́тися. У сім’ї Козачуків Юрко вважався майже рідним. Він міг заходити, коли завгодно, йому в усьому довіряли, на нього покладалися (М. Ю. Тарновський); - Довіряйтесь лікарям, фельдшерам, не приховуйте від них хворих! (О. Гончар); - Викиньте все з голови і звіртесь на мене. Ви мені вірите чи ні, чорт забери! (О. Довженко); - Я ніколи нічим не криюся. Кожному правду кажу... І ви мене давно, здається, за такого знаєте. Чого ж ви тепер віри не ймете! (Панас Мирний); - Чи ти на Мирона свого надієшся? А він, думаєш, там, на заробітках, не заглядається на когось? (М. Стельмах); - О, на мене можете ввіряти, - одказала Надя, - в мене язик мов на припоні (А. Кримський); Добре було старому Макусі, що увірився дочці, та ще й розумній (Г. Квітка-Основ’яненко); [Хуса:] Старенька вже не здужає ходити, а на рабинь спуститися не можна у догляді за матір’ю (Леся Українка).

ДОРУЧА́ТИкому (виконання чогось), ПОКЛАДА́ТИна кого,ПРИРУЧА́ТИрозм., ПОРУЧА́ТИрозм., ПРИПОРУЧА́ТИзаст.; ДОВІРЯ́ТИ, ПОВІРЯ́ТИ[ПОВІ́РЮВАТИрідше] (особливо важливу роботу, обов’язки); ПОКИДА́ТИ, ПОЛИША́ТИрозм. (кого, що на кого - від’їжджаючи, залишаючи). - Док.: доручи́ти, покла́сти, приручи́ти, поручи́ти, приста́витикогопосади́тикого на що розм. припоручи́ти, дові́рити, пові́рити, поки́нути, полиши́ти. - Нам цю справу доручають ті самі авторитетні органи, від яких залежить і рішення про концесії (І. Ле); - Мудрий Федір Йосипович, нічого не скажеш: не хоче, щоб наш відділ відсторонився, все на нас покладає (М. Ю. Тарновський); Вінчасом посилав її доглядати сапальниць на буряках або приручав одвезти полудень косарям (М. Коцюбинський); Він поручив також пильно стежити за хлопцями, коли їх поведуть (І. Франко); Баба Зінька приставила готувати обід молодиць, котрі добре знали куховарську справу (І. Нечуй-Левицький); То ти дзвониш, то тобі дзвонять, - посадили ж на культуру, гаряче місце! (О. Гончар); - Хай сам, гладкий, пасе. - Мені мати не припоручали (Панас Мирний); Не довіряй вовку череду (прислів’я); - Господині сільські стали самі повіряти мені гусей (І. Франко); - На кого ж ти мене покидаєш із малими діточками? (Григорій Тютюнник); При війську треба служити 2-3 роки без перерви, ..полишати поле й хату на жінку й діти (О. Кобилянська). - Пор. 1. наванта́жити.

I. ЗВІРЯ́ТИщо (не криючись, правдиво розповідати кому-небудь щось потаємне),ПОВІРЯ́ТИ, ДОВІРЯ́ТИ, ДОВІРЯ́ТИСЯ, ЗВІРЯ́ТИСЯв чому, ДІЛИ́ТИСЯчим, ВИПОВІДА́ТИрозм.,ПОВІДА́ТИрозм.,ПОВІ́ДУВАТИрозм.,ПОВІ́РЮВАТИрідко,ЗВІ́РЮВАТИСЯрідко,УПОВІДА́ТИ[ВПОВІДА́ТИ] рідко,УПОВІ́ДУВАТИ[ВПОВІ́ДУВАТИ]рідко. - Док.: зві́рити, пові́рити, дові́рити, дові́ритися, зві́ритися, поділи́тися, ви́повісти, пові́дати, пові́сти, упові́сти́[впові́сти́]. Йому раптом захотілося, щоб отак усе життя бачити біля себе Наталю, звіряти їй свої найпотайніші думки (В. Собко); Нестір із дружиною перемовляється, повіря свої думи (К. Гордієнко); Люба напрочуд чесно уміла зберігати таємниці, і Серьожка багато з чим їй довірявся (А. Головко); Хотілося бути з ним удвох, звірятися йому в своїх мріях, почувати до нього безмежне довір’я (О. Донченко); До Уляни приходили дівчата, приходили й молодиці, і кожна, наче зговорилися, виповідала їй свою тугу за минулим щастям.. (Д. Бедзик); Тільки раз повідала вона свою таємницю Ніні Черкашиній (А. Шиян); Жаль мені! З тобою звикла я ділитися журбою, Вповідувать думки, веселі і сумні (Леся Українка).