ПОКРИ́КУВАТИ[ПОКРИКА́ТИрідше] (час від часу кричати), ПОКЛИ́КУВАТИ, ПОГУ́КУВАТИ, НАГУ́КУВАТИ, ПОГЕ́ЙКУВАТИрозм.,НАКЛИ́КУВАТИдіал.;ГАРИ́КАТИрозм.,ГИ́РКАТИрозм. (сердито). - Боржій, боржій, жінко! - покрикує на неї Гвинтовка (П. Куліш); - Рист! - хльоска ззаду гонінник. - Рист! рист! - покликують і собі вівчарі... (М. Коцюбинський); Ґелґотять [гуси], погукують з неба (М. Чабанівський); Двірник у білому фартусі з мітлою нагукує: - Проходь звідсіль! (В. Кучер); Стара, погейкуючи на корову, зникла в чорній гущавині садка (І. Кириленко); На постелі перекидався з боку на бік старий Прокіпчук. Бурмотів щось крізь сон, як би накликував на коні (Мирослав Ірчан); Трохи не до півдня вона стояла, як вірна собака коло хвіртки, і гарикала (Панас Мирний); Не любить невістка свекруху. Гиркає на неї (Остап Вишня).