відво́дити / відвести́ ду́шу. 1. з ким, кому, перед ким і без додатка. Звірятися кому-небудь, ділячись своїми думками, переживаннями, намірами і т. ін. Веселий, гостинний, він любив товариство і скоро зібрав біля себе гурток молоді більш поступової та й відводив там душу (М. Коцюбинський); — Я давно мрію про братство людей, про друзів щирих і відвертих, з якими можна було б відвести душу, поділити і горе і радість (О. Іваненко); Людина завжди потребує когось, кому б могла вилити своє горе і відвести душу (В. Козаченко); Натерпівся старий у синовій хаті, тож йому хочеться душу перед молодими відвести (К. Гордієнко); Відчув [Левко] — не хочеться чомусь розмовляти з Михайлом. Скільки мріялось одвести душу з кимсь рідним в розмові, викласти свої сумніви і вагання, а от приїхав друг і не виходить розмова (З. Мороз).
2. Заспокоювати, розраювати кого-небудь. [Молодиця:] Спасибі вам, дядечку, що хоч трохи душу одвели. Оставайтесь здорові (С. Васильченко).
3. Знаходити собі втіху, розраду чи розвагу в чому-небудь; втішатися. А щоб чим-небудь хоч трохи одводити душу, обзавівся [Максим] якоюсь повійницею та й гуляв іноді з нею (Панас Мирний); Скільки раз уже його охота забирала шпурнути серпом та хоч побалакати за їду [їжу] (уже відвів би душу), так же не міг ізважитися, бо, видить, жінка жне й раз не застогне (Л. Мартович); І як зберемось, то хоч душу відведемо — пісень своїх наспіваємось (О. Гончар); // Насолоджуватися здійсненням якого-небудь сильного бажання. Коломієць був завзятий курець, і Ярошенко відводив душу, посмоктуючи свою люлечку. Незабаром в кімнаті стало димно (В. Речмедін); Ні, Василю, не натішився я нею [землею]. Дай мені душу відвести, наробитись на ній до солодкої втоми, щоб аж хребет мій згорблений занив (І. Цюпа); А як хотілося вхопити отут у темряві горло ворога й мовчки, щоб не заважали свідки, відвести душу (Іван Ле).