ДИВУВА́ТИСЯ (бути в стані здивування),ВРАЖА́ТИСЯ, ЧУДУВА́ТИСЯ, ДИВУВА́ТИрозм.,ДИ́ВОМ ДИВУВА́ТИСЯрозм.,ЧУ́ДОМ ЧУДУВА́ТИСЯрозм.,ЧУДУВА́ТИрозм., ПОДИВЛЯ́ТИрозм.,ЗУМІВА́ТИСЯдіал.,ЧУДИ́ТИСЯзаст. - Док.: здивува́тися, вра́зи́тися, зчудува́тися, зачудува́тися, здивува́ти, ди́вом здивува́тися, зумі́тися. Палати, палати Понад тихою рікою; А берег ушитий Увесь каменем. Дивуюсь, Мов несамовитий! Як то воно зробилося З калюжі такої Таке диво... (Т. Шевченко); Він повільно розплющив очі і радісно вразився: просто над ним, вся в цвіту, розкинулась віттям тендітна яблунька (О. Гончар); Нянька і кухарка аж чудувалися, де в тої старої береться стільки сили (О. Маковей); - Я той самий, котрого років п’ять тому назад боялись як злодія.. Тепер я приїхав до вас учителем. Здивувались, люди? Не дивуйте, брати мої! (М. Коцюбинський); На похороні великим дивом люди дивувалися, великим чудом чудувалися! (Г. Хоткевич); А дівчата на підмогу Відстаючим скрізь ішли. Старші люди чудували: - Чи було таке коли? (С. Воскрекасенко); Кожний подивляв, як став він розказувати, які дороги життя він перейшов (С. Ковалів); Єленка зумівалася, чого її межи гістьми сідати, коли вона у себе дома (Марко Черемшина); Перевертням морським чудились [троянці] (І. Котляревський).

ОБРАЖА́ТИСЯ (відчути образу, мати до когось почуття гіркоти, досади, викликані його словами, поведінкою), ВРАЖА́ТИСЯ[УРАЖА́ТИСЯ], ОБИЖА́ТИСЯрозм.,ЗОБИДЖА́ТИСЯ[ЗОБИЖА́ТИСЯ]розм.,КРИ́ВДИТИСЯрозм.,ДУ́ТИСЯна кого, що, розм.,КРИВДУВА́ТИСЯрідше, ОБРА́ЖУВАТИСЯрідше. - Док.: обра́зитися, вра́зитися[ура́зитися], оби́дитися, зоби́дитися, покри́вдитисярідше.- Ну, я бачу, що з тобою не можна серйозно говорити, - образилась Майя, - ти зі мною просто не рахуєшся (М. Хвильовий); [Хуса:] Я сам казав: навіщо се?Та мати вражається, коли в її клейноди невісточка кохана не вбереться (Леся Українка); [Риндя:] ..Ой і зобидили ж вас, Антоне Тимофійовичу. [Кряж:].. Нічого, Мефодію, ми не зобиджаємось... Ще й наша гречка зацвіте... (М. Зарудний); - Славно живеш з нею? - добріє обличчя Плачинди. - Та не зобижаюсь (М. Стельмах); Петрова, здивована, погляділа на його, не знаючи, чи кривдитися з його слів, чи сміятися з їх (А. Кримський); Вона чогось почала на мене дутися (М. Руденко); Комендант обняв панотця поза шию і кривдувався: - Видиш, Ясю, як нас наші ґаздині малюють? (Марко Черемшина); Дід говорив се так добродушно, що Іванові якось ані на думку не прийшло ображуватися (І. Франко).

ДИВУВА́ТИСЯ (бути в стані здивування),ВРАЖА́ТИСЯ, ЧУДУВА́ТИСЯ, ДИВУВА́ТИрозм.,ДИ́ВОМ ДИВУВА́ТИСЯрозм.,ЧУ́ДОМ ЧУДУВА́ТИСЯрозм.,ЧУДУВА́ТИрозм., ПОДИВЛЯ́ТИрозм.,ЗУМІВА́ТИСЯдіал.,ЧУДИ́ТИСЯзаст. - Док.: здивува́тися, вра́зи́тися, зчудува́тися, зачудува́тися, здивува́ти, ди́вом здивува́тися, зумі́тися. Палати, палати Понад тихою рікою; А берег ушитий Увесь каменем. Дивуюсь, Мов несамовитий! Як то воно зробилося З калюжі такої Таке диво... (Т. Шевченко); Він повільно розплющив очі і радісно вразився: просто над ним, вся в цвіту, розкинулась віттям тендітна яблунька (О. Гончар); Нянька і кухарка аж чудувалися, де в тої старої береться стільки сили (О. Маковей); - Я той самий, котрого років п’ять тому назад боялись як злодія.. Тепер я приїхав до вас учителем. Здивувались, люди? Не дивуйте, брати мої! (М. Коцюбинський); На похороні великим дивом люди дивувалися, великим чудом чудувалися! (Г. Хоткевич); А дівчата на підмогу Відстаючим скрізь ішли. Старші люди чудували: - Чи було таке коли? (С. Воскрекасенко); Кожний подивляв, як став він розказувати, які дороги життя він перейшов (С. Ковалів); Єленка зумівалася, чого її межи гістьми сідати, коли вона у себе дома (Марко Черемшина); Перевертням морським чудились [троянці] (І. Котляревський).

ОБРАЖА́ТИСЯ (відчути образу, мати до когось почуття гіркоти, досади, викликані його словами, поведінкою), ВРАЖА́ТИСЯ[УРАЖА́ТИСЯ], ОБИЖА́ТИСЯрозм.,ЗОБИДЖА́ТИСЯ[ЗОБИЖА́ТИСЯ]розм.,КРИ́ВДИТИСЯрозм.,ДУ́ТИСЯна кого, що, розм.,КРИВДУВА́ТИСЯрідше, ОБРА́ЖУВАТИСЯрідше. - Док.: обра́зитися, вра́зитися[ура́зитися], оби́дитися, зоби́дитися, покри́вдитисярідше.- Ну, я бачу, що з тобою не можна серйозно говорити, - образилась Майя, - ти зі мною просто не рахуєшся (М. Хвильовий); [Хуса:] Я сам казав: навіщо се?Та мати вражається, коли в її клейноди невісточка кохана не вбереться (Леся Українка); [Риндя:] ..Ой і зобидили ж вас, Антоне Тимофійовичу. [Кряж:].. Нічого, Мефодію, ми не зобиджаємось... Ще й наша гречка зацвіте... (М. Зарудний); - Славно живеш з нею? - добріє обличчя Плачинди. - Та не зобижаюсь (М. Стельмах); Петрова, здивована, погляділа на його, не знаючи, чи кривдитися з його слів, чи сміятися з їх (А. Кримський); Вона чогось почала на мене дутися (М. Руденко); Комендант обняв панотця поза шию і кривдувався: - Видиш, Ясю, як нас наші ґаздині малюють? (Марко Черемшина); Дід говорив се так добродушно, що Іванові якось ані на думку не прийшло ображуватися (І. Франко).