ДО́СИТЬприсудк. сл. (перев. з побажанням, наказом закінчити, припинити щось), ДОВО́ЛІ, ВИ́СТАЧИТЬ, ГО́ДІрозм., БУ́ДЕрозм., ВСЕ[УСЕ́]розм., КІНЕ́ЦЬрозм., БА́СТАрозм., ШАБА́Шрозм., ДО́СТАрозм. - Досить тобі тинятися без діла (З. Тулуб); - Іване Володимировичу! Доволі, - розгубився отець Христофор. - Погарячкували, й годі (О. Довженко); - Думаєш, так їздитимеш на мені, як і раніше? Ні, вистачить уже. Увірвалося (Григорій Тютюнник); Нешвидко встав старший та й каже: "Ще, може, хоче хто сказать?" - "Не треба! буде! і так гоже!" (Панас Мирний); - Не заглядала йому в паспорт, на зарплатню його не жаднилась, - покохала, і все (О. Гончар); - Чуєш, зараз мені погодись з жінкою, - обернувсь старшина до Гната, - щоб мені не було межи вами незгоди! В мене нема довго! Раз-два - кінець! (М. Коцюбинський); - Ресорки легкі, кінь добрий, дмухнемо до мого приятеля у Талалаїв, а там у якесь велике місто, і баста (В. Земляк); - Ну, тепер, братику, кінець! - рішуче проговорив Тимошка.. - Проголосували - і шабаш, нічого не зробиш (В. Винниченко); Товариші дали знати, що вже годі, доста безділля, пора відробляти згаяний час (Г. Хоткевич).