СУМУВА́ТИ (пройматися почуттям суму, журби), ЖУРИ́ТИСЯ, ПЕЧА́ЛИТИСЯ, СМУТИ́ТИСЯ, ТУЖИ́ТИпідсил.,ПОБИВА́ТИСЯпідсил.,ВБИВА́ТИСЯ[УБИВА́ТИСЯ]підсил.,СМУТКУВА́ТИрозм.,КРУШИ́ТИСЯзаст., фольк.,БАНУВА́ТИдіал.,ПЕЧА́ЛУВАТИдіал.,ПЕЧА́ЛУВАТИСЯдіал.;НУДЬГУВА́ТИ, СКУЧА́ТИ (за ким-чим, без кого-чого і без додатка - сумувати без когось, чогось). - Не сумуй. Чи що тебе мучить? Скажи відверто: що тобі в нас не так? (О. Гончар); Христя сумувала, журилася, а часом сама гірко плакала (Панас Мирний); Печалиться й печалиться чогось дівчина. Уже б і заміж пора йти, але не виходить, хоч і траплялися добрі люди (М. Стельмах); Це була їхня [старих] звичка: коли одне смутилося, друге обов’язково мусило розважати (Ю. Яновський); Чом тобі хоч вітер не розкаже, Як тужу я й плачу? (А. Кримський); - Ти вже й так змарніла на виду: усе журишся, все смуткуєш та плачеш (І. Нечуй-Левицький); Мами прядуть кужіль та й співають свої дівоцькі співанки, але так сумно, якби банували за молодим віком (В. Стефаник); - Що ж ти, Василино, не нудьгуєш за своєю Комарівкою? - спитав ласкаво панич (І. Нечуй-Левицький). - Пор. засмути́тися, 1. нудьгува́ти.