БЕЛЬКОТА́ТИ[БЕЛЬКОТІ́ТИ] (нерозбірливо, безладно, плутано говорити), ЖЕБОНІ́ТИрозм., ЛЕБЕДІ́ТИдіал.; ЛЕПЕТА́ТИ (звичайно про дітей); ЛОПОТА́ТИ[ЛОПОТІ́ТИ]розм. (говорити неясно й поспішно); ВАРНЯ́КАТИвульг., ВЕРЗЯ́КАТИвульг. (звичайно про п’яних). Перехиливши з покорою набік голову та витріщивши на Замфіра перелякані благаючі очі, він невиразно белькотав: - То не я... Я нічого не винен... (М. Коцюбинський); - Амітафу! Амітафу! - жебоніла беззубим ротом старенька, а сама не зводила добрих, жалісливих очей з внучки (Ю. Збанацький); - Не плачте, мамочко! Не плачте! - лепетала вона своїм нетвердим язичком (Панас Мирний); - І Сина, і Святого Духа... - Текля лопотіла, вклонялася, присідала, підіймаючи ікону над головою (Ю. Смолич); Здивовані прохожі зупиняються і довго дивляться мені вслід. Вони й справді, мабуть, мають мене за божевільного. Йде вулицею якась потороча, розмахує кулаками і щось варнякає (П. Колесник); Пізно вночі притягсь він додому і п’яно реготався та верзякав (П. Тичина). - Пор. бурмота́ти, 1. говори́ти, 2. говори́ти.

ДЗЮРЧА́ТИ (про текучу воду - утворювати монотонні булькотливі звуки), ДЗЮРКОТА́ТИ[ДЗЮРКОТІ́ТИ], ЖУРЧА́ТИ, БУРЧА́ТИрозм.,БУРКОТА́ТИ[БУРКОТІ́ТИ]розм., РОПТА́ТИ діал.,ЧУ́РКАТИдіал., ЧУРКОТІ́ТИдіал.;БРИНІ́ТИ, ЖЕБОНІ́ТИ розм. (високо, тоненько). Дзвінко спадала вода у мідні кухлі, весело дзюрчала живим струмочком (М. Коцюбинський); Тануть снігу полотнища білі, Струмені дзюркочуть з опівдня (А. Малишко); Стиха дзюркотять струмочкиз під талого снігу (С. Васильченко); В поточині вода журчить та мечеться з каменя на камінь (Марко Черемшина); В холодках водомети перлистую пісню свою буркотали (Дніпрова Чайка); Хвилі розходяться перед байдаком, а ззаду знов, буркочучи, зливаються (П. Куліш); Блищить вода червоно і тихо леліє - не ропче (Марко Вовчок); Хвиля срібного фонтану Плеще та бринить (А. Кримський); Вони забрели під навислу, всю в лишаюватих мохах скелю, де жебонів струмок (Ю. Бедзик). - Пор. бу́лькати.