ДОВБА́ТИ[ДОВБТИ́рідше] (ударяючи твердим предметом, порушувати цілісність чогось), РОЗДО́ВБУВАТИ, ДЛУ́БАТИрозм., ДОЛУБА́ТИзаст., ДЗЮ́БА́ТИдіал.;ПРОДО́ВБУВАТИ (отвір, дірку); ВИДО́ВБУВАТИ (заглибину, ямку). - Док.: довбну́ти, продовба́ти[продовбти́], роздовба́ти[роздовбти́діал.], продлу́бати, дзю́бну́ти, ви́довбати. Земля була мерзла, кам’яниста, довелося довбати її ломом, кетменями, а іноді й рубати сокирами (З. Тулуб); Крізь півморок шахти душний, Не жалівши сили рук, Довбемо граніт бездушний (П. Грабовський); Бурхливу, непокірну ріку.. заковували в перегати, роздовбували її дно (Я. Баш); Попросила [Орися] не колупати ножиками столів.., не длубати кору на деревах (Л. Юхвід); Чую, що коли дзюбну ще раз порядно у дно ями, то готова відразу кип’ячка бухнути (І. Франко); Крапель падіння продовбує камінь (переклад М. Зерова); У вузькому окопчику, що його вони видовбали і викопали за ніч, було тісно (В. Кучер).