до бі́́са. 1. кого, чого і без додатка. Багато, безліч. Дурниці вареники і варяниці, інша справа борщ,— хоч поганий, так до біса! (Укр.. присл..); — Та й до біса ж у цього паші всякого надбання! Якби підпалити — днів зо три горіло б! (М. Пригара); Качви тієї й справді в Інгульській заплаві було до біса (О. Сизоненко).
2. Дуже, занадто, надзвичайно. — Гаразд, гаразд, докторе,— заспокоїв його жартуючи Яремченко,— я дуже терплячий гість, хоч, правду кажучи, до біса зголоднівся (Д. Бедзик); Жінка поставила пляшку і кинулась до печі. Коляда стежив за її спритними рухами і думав, що оця Маланка до біса славна молодичка (М. Зарудний); — Леонтій Леонтійович — людина статечна, розумна і до біса хитра (П. Кочура).
3. Уживається для вираження категоричного небажання мати справу з ким-, чим-небудь, терпіти когось, щось. Не вперше їй чути від чоловіка: .. збудую [канал] і більше не буду .. кину до біса, кладовщиком [комірником] або завгаром піду (О. Гончар).
4. Уживається, коли проганяють, відпускають або впускають кого-небудь кудись з невдоволенням, обуренням і т. ін.; геть звідси, куди завгодно. — Та пустіть її до біса,— крикнув затурканий писар. Молодицю пустили (Марко Вовчок); [Шалімов:] Та забирайтесь ви всі до біса з вашим Мальованим (І. Кочерга).